Історія церкви “Дім миру”
Історія церкви "Дім миру"
70-ті роки характеризуються не тільки шаленою активністю войовничого атеїзму, але й особливими Божими благословеннями. Поміж народу Божого, як у тихій гавані, панували мир, радість і благодать. Зі світу до Христа приходили змучені гріхом люди. Велике пробудження припало на 1975 рік, коли церква збиралася в районі Старої Жучки. За рік відбулося два водних хрещення, де хрестилося близько 120 душ.
На той час служіння відбувалося в орендованому в адвентистів приміщенні Дому молитви. Незважаючи на сувору заборону і антирелігійну пропаганду на підприємствах і в навчальних закладах, на богослужіння приходило дуже багато людей. У залі, розрахованому на 300 посадочних місць, поміщалося вдвічі більше. Для цього доводилося виносити лавки і все служіння люди стояли. Багато хто знаходилися у дворі, слухаючи проповідь через відчинені вікна.
Пресвітерами в той час були Віктор Швець і Микола Дацько. Церква була багата на молодь і підлітків. У служіннях брали участь два хори – основний під керівництвом Петра Цеони і молодіжний, яким керували Володимир Цеона і Назарій Кіцен. Молодь прагнула спілкування, тому у домівках проводилися розбори Слова Божого, різні зустрічі. Збиралися таємно, щоб не наражатися на небезпеку і гнів правоохоронних органів.
Ці обставини спонукали керівництво церкви задуматися про власний Дім молитви. Почалися тривалі клопотання перед міською владою про придбання приміщення або земельної ділянки. Але влада не поспішала вирішувати цю проблему, навпаки, вона всіма силами намагалася перешкодити цьому. Після довгих поневірянь церква вирішила піти на рішучий крок – залишити приміщення адвентистів і збиратися під відкритим небом. В історії Радянського Союзу таких випадків було не багато. Про це дізнався весь демократичний світ.
Місце для проведення богослужінь на своєму власному обійсті виділила сестра Галина Губіцька. Отже, 23 травня 1979 року відбулося останнє богослужіння на Старій Жучці, а вже 27 травня церква зібралася за адресою Макаренка, 28. На присадибній ділянці з весни спеціально не проводили ніяких робіт, знаючи, що там збиратимуться віруючі. На момент виходу з Жучки церква нараховувала 822 члени. Літо того року видалося дуже спекотним, але жодне служіння не було відмінене. Люди стояли під палючим сонцем і слухали проповідь Слова Божого. Навіть у дощові дні людей не меншало. Любов до Бога спонукувала дітей Божих йти в імпровізований Дім молитви без стін і даху, де присутність Духа Святого єднала серця людей до спільної хвали.
Настала осінь. Почалися холодні дощові дні. Люди приходили з парасольками, щоб захистити себе від дощу. Але часто вітер виривав парасольки з рук, і тоді доводилося мокнути. За таких умов читати Біблію чи тримати хорові збірники було важко. Прийняли рішення зробити палатку для захисту від осінніх та зимових опадів. Всі раділи, що вже не доведеться стояти під дощем чи снігом. Але ця радість довго не тривала. Вже 25 грудня 1979 року на подвір’я сестри Галі приїхали працівники міліції з групою студентів. Міліція оточила все обійстя, а студенти почали розбивати палатку. Невдовзі всю чорну роботу було зроблено. Коли ввечері до будинку прийшли служителі церкви, вони побачили тільки купи сміття, які залишили за собою доблесні захисники правопорядку. В щирій молитві брати звернулися до Бога про подальшу долю церкви.
Зустріч Нового 1980 року була особливою. Небо щедро насипало снігу. Довелося добре попрацювати, щоб розчистити ділянку для проведення служіння. Хтось потурбувався і насипав під ноги хористам тирси, щоб стояти було хоч трохи тепліше. Ось у таких умовах під морозним зоряним небом віруючі зустріли Новий рік. Тоді здавалося, що кожна зірка ставала ближчою до кожного присутнього, зігріваючи їхні серця.
Стійкість і сміливість народу Божого дивувала оточуючих. У місті багато говорили про віруючих, писали в обласних газетах, звичайно, негативно, але це натомість гарно посприяло євангелізації невіруючих. Протягом всієї зими жодне богослужіння не відмінялося. Двічі в неділю, а в середу увечері народ Божий поспішав на це особливе місце для прослави і поклоніння Богу. Ні залякування на робочих місцях, ні погрози і штрафи не зупиняли живого потоку до унікального Дому молитви.
Особливо важко було служителям. Їх часто викликали в міську раду, до уповноваженого у справах релігії, до правоохоронних органів і прокуратури. Приниження людської честі і гідності стало звичним явищем. На декількох братів, і зокрема Віктора Єфремовича, відкрили кримінальні справи. Але Господь додавав сили і мужності, щоб все перетерпіти і залишитися вірними Богу.
30 листопада 1980 року відбулося останнє богослужіння по вул. Макаренка. А вже 3 грудня церква зібралася на Роші, в приміщенні Дому молитви по вул. Лозівській, 20. На той час друга церква ЄХБ м. Чернівців уже мала свій власний дім. Служіння доводилося проводити в обідній період, щоб не перешкоджати помісній церкві.
Будівництво Дому молитви по вул. Рилєєва, 1
Клопотання перед владою про свій власний Дім молитви продовжувалось. Міські керівники пропонували або занадто занедбані приміщення, або у важкодоступних місцях, наприклад, старий корпус фабрики «Пух-перо» чи напіврозвалену церкву по вул. Чернишевського.
Сталося так, що Веніамін Куцюруба, проживаючи в районі Верхня Калічанка, дізнався, що по вул. Рилєєва, 1 продається мала хатина. Після погодження з владою брати отримали дозвільні документи на будівництво Дому молитви. В травні 1982 року розпочались будівельні роботи. Величезний котлован був викопаний вручну, та й майже вся подальша робота виконувалась дужими руками братів. Керував будівництвом Володимир Померлян. Багато потрудились Василь Левицький, Анатолій Чаїнський, Степан Лучик, Іван Банар, Петро Тимощук, Микола Яговкін, Микола Померлян, Микола Шавиров. Чимало братів і сестер щоденно приходили після роботи на підприємствах, щоб допомогти в будівництві. Активну участь брали віруючі з області. Вони жертвували кошти, а також й самі приїздили в Чернівці на будівництво.
Однією з тогочасних проблем було придбання будівельних матеріалів. Доводилось шукати різні шляхи, щоб їх знайти і привезти на будівельний майданчик. Так, лісоматеріал був придбаний і привезений ще заздалегідь до початку будівництва. Група братів з церкви під керівництвом Леоніда Гули поїхала в Прибалтику працювати на лісоповалі, щоб заробити матеріал для потреб будівництва.
Цегла, з якої вибудовані стіни Дому молитви, придбана на Чернівецькому олійно-жировому комбінаті. Але для цього потрібно було розібрати високу димову вежу на котельні цього підприємства. Знайшовся той, хто сміливо піднявся на цю вежу і розібрав її. Цим сміливцем був Павло Голбан. Усю цеглу спочатку почистили і привезли на будівництво, а вже потім мурували стіни.
Щось подібне відбувалось і з камінням для фундаменту. Спочатку його власними зусиллями добували в кар’єрі на річці Прут, привозили на місце і заповнювали ним бетон.
Щоб робітники могли добре працювати, їх потрібно було годувати. Обов’язок куховарки взяла на себе Тетяна Васильєва. Це була сестра вже похилого віку, але дуже енергійна і старанна в ділі Божому. Їй допомагало немало сестер з церкви, які також любили цю справу і старалися, щоб всі були нагодовані.
Гуртом працювали, гуртом харчувалися, молилися, відвідували богослужіння, співанки, піклувалися за обездолених. Це справді був благословенний Богом час. Його неможливо забути. Але життя триває. Станом на початок 2020 року в цьому Домі молитви покаялося 1736 душ, а від 1990 року до початку 2020 року прийняли святе водне хрещення 1460 душ.
Важкий і водночас благословенний шлях довелося пройти церкві євангельських християн-баптистів м. Чернівців за всю історію свого існування. Але Господь завжди підтримував і допомагав.
Матеріал взято з книги “Світло Христової Євангелії на Буковині”, автор Григорій Андрійович Пастушак
